25/10/2023
Можливості є завжди ...
Згадує Микола Кокоша - активний участник ЮПШ, військовий льотчик.
Як ви потрапиили в ЮПШ до Папуші?
В 1968 році я помітив на дошці об'яв повідомлення, що набираються юнаки в гурток початкової підготовки планеристів. На дощці була вказана адреса, мені стало цікаво. На другий день я не вагаючись почав шукати будинок який був вказаний в об'яві. Це виявився будинок на вулиці Лепсе біля заводу імені Корольова, в п’ятиповерхівці (як зараз кажуть Хрущовці).
Саме в цьому домі мешкав Папуша. Приміщення гуртка було в підвалі будинку. В цьому ж місці знаходився і ЖЕК.
На дверях було написано - гурток юних планеристів, були вказані дні коли проводились заняття. Вони припадали на два дні - щосереди о 16 та щонеділі о 14.
Пам’ятаю, як в неділю я прийшов у визначений час. Мене зустрів чоловік, який представився керівником гуртка. Це був сам Папуша Павло Петрович. В приміщенні було 6 хлопців з якими мене Папуша одразу познайомив. Ми всі були приблизно одного віку. Він запропонував мені розповісти про себе і уважно вислухав. Саме так я потрапив у гурток.
Гурток займав два приміщення. В одному були розміщені столи на стінах було розміщено багато плакатів по планеризму. В другій кімнаті був розташований парашутний клас. Також з плакатами по парашутах ПД-6 і СП-4. Вивчали аеродінамику і теорію планеризму, а також конструкцію планера Бланік. Склад групи постійно змінювався. Дехто кидав гурток, нові приходили, але було четверо постійних, одним з них був я. Одного дня до нас прийшов хлопчина, його звали Тарасюк Саша. Він активно включився в нашу групу, було це в період літніх канікул.
Тарасюк розповів,що він відвідує також гурток Авіації і Космонавтики, який був у Палаці піонерів на Арсенальній. З захватом розповів, що там є робочий тренажер літака МіГ-15 і що на ньому є можливість реально політати і вивчити правила радіообміну. Ми розповіли про цю можливість Папуші. Він в свою чергу зустрівся з керівником гуртка.
Після зустрічі Папуша порекомендував нам відвідувати цей гурток. Ми почали щонеділі відвідувати Палац піонерів. Там дійсно було дуже цікаво. Спочатку літали коробочку, потім по маршруту, відпрацьовували захід на посадку по глісаді. В тренажері працювали всі прибори, це була просто неперевершена практика.
Під час літніх канікул ми перебрались на Чайку. Керівництво аероклубу надало Папуші два планери Бланік і ангар в якому вони зберігались в розтикованому стані.
Для гуртківців були доступні класи по планеризму і вся навчальна база аероклубу, а також клас парашутної підготовки. Під керівництвом Папуші ми стикували планера і готували їх до навчання. Так на аеродромі Чайка почались польоти. В нас утворилася постійна група з 6 юнаків і однієї дівчини. Двоє хлопців і дівчина були студентами КПІ, а з часом додалось два курсанти КВВІАУ.
Як проходило навчання?
У навчання входило балансування, пробіжки, а з часом підльоти і приземлення з інструкторами аероклубу. Пробіжки і підльоти були за допомогою лебідки, яку до речі змайстрував особисто Папуша. Вона розганяла планер до 50 км. Такої швидкості планеру Бланік було достатньо для відриву і набору висоти до 10 метрів. Щороку проводились змагання, під пильним контролем інструкторів по планеризму з Бузової. Серед них був інструктор Бублик, який постійно “крутився” біля нас і приймав участь в нашій підготовці. Коли нам виповнилось 16 років нам запропонували перейти в планерній групу аероклубу. Ніхто не відмовився. Дівчину з нашої групи забрали в групу літаків на Як-18. Далі Папуша набрав собі нову групу учнів. На цьому етапі наші шляхи розійшлися. Але ми постійно зустрічалися на аеродромі.
Що вам відомо про долю Папуші?
Про себе він розповідав неохоче. Про те, що він був військовим льотчиком ми дізналися від інструкторів аероклубу. Звісно ми на нього насіли. Почали розпитувать про його життя. Він знав, що з групи я і Тарасюк Саша збиралися вступати до військового училища. Тож з нами він був більш відвертим, щось його тягнуло до нас. Під час розмов він розповів, що служив у повітряних силах. Мав звання майора і був командиром літака ТБ-3. В 1941 році взимку його літак було підбито над територією Білорусії. Екіпаж экстренно покинув літак. Вітер був сильним і парашутистів рознесло.
Коли він приземлився на якесь поле, то по гавканню собак зрозумів, що наближаються німці. Він спробував втекти до лісу, але собаки наздогнали. Його відправили до тимчасового табору, з якого він спробував втекти. В результаті його знову наздогнали і натравили собак, також його сильно побили. Після невдалої втечі його відправили в інший табір з більш суворим режимом десь під Вітебском. Коли його вивели на роботи він знову втік і його знову піймали і начебто відправили до Німеччини. Практично всю війну він провів у полоні. Коли був звільнений радянськими військами, повернувся до Києва. Був позбавлений звання, та всіх нагород. Звісно про авіацію не могло бути й мови. Він подавав заяви, щоб його справу переглянули, але щоразу отримував відмови.
У 1971 році керівництво аероклубу звернулося до маршала Покришкіна, щоб він допоміг у справі Папуші. В жовтні 1971 року прийшло повідомлення з Москви, що Папуші П.П. було повернено звання і нагороди і він був повністю реабілітований. Його про це особисто сповістив начальник аероклубу. Як саме це відбулось я не бачив, але ми помітили, що Папуша від вишки аероклубу один пішов до ангару. Ми пішли за ним. Він сів на табуретку і ми побачили як по його обличчю текли сльози. Ми не одразу зрозуміли, що коїться, але згодом він нам все розповів. Пам’ятаю як в той день він попросив мене підвезти його до трамвайної зупинки. Тоді я мав мотоцикл і часто підвозив його до автостанції.
Останній раз я бачив Папушу в зимку 1973 року, коли був в першій відпустці. Тоді я навчався в ЧВВАУЛ.
От і вся історія… Доречі Тарасюк Саша вступив до Тамбовського училища, доля інших хлопців з ЮПШ мені невідома.
Микола Кокоша - після участі в ЮПШ, закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків по МіГ21.
